Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 4
"Крим! Цей Херсонес Таврійський древній! Чотирикутник або, радше, неправильний ромб, який здається вкраденим у найчарівнішого узбережжя Італії".
Жуль Верн (1828-1905) — письменник, з дитинства відомий усім, і не читав його книжок хіба що той, хто зовсім не любить читати. У його книжках підлітки знаходили все, що найбільше цікавить у їхньому віці: мандри, екзотику, нові знання, пригоди...
Він не лишив "білих плям" на глобусі. Своїх героїв письменник відряджав на всі континенти планети і навіть на Місяць; у тому числі — довкола Чорного моря через Крим.
Наведемо маршрут пересування героїв роману "Упертий Керабан" (лише українську частину): Кілія — Маяки — Одеса — Коблеве — Миколаїв — Херсон — Олешки — Великі Копані — Каланчак — Перекоп — Джанкой — Арабат — Керч — Єникале.
Керабан — турок, торговець тютюном, відомий своєю впертістю. Одного разу його обурило нововведення стамбульської влади у вигляді 10 монет за перетинання Босфору з одного берега на інший у межах Стамбула.
Відмовившись платити суму, що дорівнювала половині філіжанки кави, Керабан вирішив поїхати кінним екіпажем по суходолу — довкола всього Чорного моря, щоб пообідати в Ускюдарі. Разом зі своїм торговим партнером голландцем ван Міттеном та його слугою Бруно пан Керабан вирушає через Болгарію та Румунію до Одеси: "Це місто — оаза серед навколишнього степу".
В оазі мешкає його друг банкір Селім з дочкою Амазією, котра невдовзі має вийти за Ахмета, небожа Керабана; отже, Керабан і Селім мають стати ще й родичами. Сам Ахмет також перебував у Одесі, поближче до коханої. Відтак Керабан бере із собою ще й Ахмета та слугу Нізіба, і всі п'ятеро, не зволікаючи, вирушають далі — через Коблеве (чи не перша згадка цього славетного села у художній літературі) на Миколаїв. Тим часом, ледве Ахмет полишив Одесу, підступний капітан Ярхуд викрадає його принцесу, щоб примусово видати її за багатого турка Сафара.
І ось, проїхавши Миколаїв та Херсон, карета мандрівників наближається до Криму.
"Наступного дня опівдні досить втомлені мандрівники, проїхавши Великі Копані та Каланчак, дісталися містечка Перекоп..."
Оскільки Керабан поспішав, їхати необхідно найкоротшим шляхом (приблизно так, як нині прокладена залізниця Джанкой – Керч), а отже, мандрівники, на жаль для читачів, не побачили розкошів гірського Криму та Південнобережжя. "Місцевість тут була менш лісистою та більш пустельною. Деінде вільно паслися високі дромадери, що перетворювало цю область у таку собі філію Аравійської пустелі. Дерев'яні, без жодної металевої деталі, повозки, що проїжджали нею, рипіли осями, натертими смолою. Усе це виглядало вельми примітивно, проте у сільських оселях та на усамітнених хуторах ще траплялася щиросерда та всеосяжна татарська гостинність".
На ніч наші герої зупиняються в містечку Арабат. У місцевому заїзді Керабан та його супутники повечеряли пловом, "в якому рису було більше, ніж курятини", йогуртом та перепічками, "відомими тут під назвою катламас". Керабан свої враження від якості страв сформулював так:
"— Мітридат діяв невміло. — Чому? — поцікавився голландець. — Якщо він справді хотів отруїтися, йому слід було пообідати в арабатському трактирі."
На ранок наша компанія опиняється віч-на-віч з неочікуваною проблемою. Якийсь поважний турок пан Сафар (той самий, котрий наказав викрасти Амазію; тільки наші герої про це ще не здогадуються) узяв на свої поважні потреби усіх придатних коней і тепер Керабану та його супутникам не лишилося кого запрягти у карету. У відчаї Керабан благав власника заїзду: "Знайдіть мені двох коней, навіть одного... Хоча б півконя!". Та все було марно — на цілий Арабат жодної конячки не знайшлося. "Сто карбованців заплачу тому, хто надасть мені упряжку!" — оголошує Керабан, але жодні гроші тут не врятують. Зрештою, за відсутності коней Керабан готовий погодитися на мулів або навіть віслюків. Урешті-решт винахідливі мандрівники знаходять оригінальний вихід і можуть спокійно продовжити подорож: вони запрягають у карету пару одногорбих верблюдів, які водилися в цій місцевості у достатній кількості.
Керч зустріла мандрівників ще одним несподіваним, але кумедним казусом: "— Але я не бачу мосту, по якому можна перейти через цю річку, — вів далі Керабан. — Справді, дядьку, його більше немає, — відповів Ахмет, приклавши зігнуту долоню до очей і вдивляючись у невидимий міст через буцімто річку. — Однак міст має бути, — сказав ван Міттен. — У моєму путівнику згадана його наявність".
Виявляється, про міст над Керченською протокою мріялося ще тоді! Далі — Таманський берег, на якому мандрівникам пощастило спостерігати виверження грязьового вулкана, помилуватися красою Кавказу та, проїхавши через усю Малу Азію, дістатися Ускюдара, переживши багато-багато інших цікавих, пізнавальних, а подекуди й небезпечних пригод. Але наприкінці добро перемагає, а зло покаране: прекрасна Амазія звільнена, молодят чекає медовий місяць, Керабан довів, що здатен будь-що домогтися свого. Всі герої залишаються живими, а всі лиходії отримують заслужену кару — добро завжди перемагає, бо воно розумніше зла. Щасливий кінець неминучий.
І за це ми любимо Жуля Верна. Щира віра у світлий бік людської натури, впевненість у користі прогресу та силі знань цілком виправдовують деяку наївність творів і спрощений психологізм. Це світло не полишить і в дорослому віці.