Перейти до вмісту

Мамай — ветеран Куликовської битви

Куликовська битва та «Сказання про Мамая»

Валерій Верховський. Газета «Кримська світлиця», 2018 рік, випуск № 13

Про Куликовську битву написали багато… і недоладно. Що насправді відбулося, де і коли? І взагалі, якщо підручники історії пишуться з посиланням на легенди і міфи, то чи є історіографія наукою?

Існує міф імперської російської історіографії, що нібито 1380 року ця битва русичів з татарами не лише поставила крапку поневоленню Русі, а й сприяла об'єднавчому процесу, який призвів до злиття удільних князівств в єдину державу та до створення єдиної (чи то триєдиної) російської нації. Мовляв, на Куликове поле прийшли москвичі, серпуховчани, ростовчани, білозерні, смоляни, муромляни тощо, а пішли з нього — росіяни.

Дослідники могли (донедавна) черпати відомості про цю битву лише з джерел, оригінали яких давно втрачені: «Сказання про Мамаєве побоїще», вельми сумнівна «Задонщина» та «Літописні повісті про Куликовську битву» — відомі як «Пространная» та «Краткая».

У багатьох моментах вони суперечать одна одній та наводять неймовірні дані про чисельність військ і тривалість бою. Красива з художньої точки зору оповідь про двобій Пересвета з Челубеєм, що передував самій битві, є лише легендою, плодом фантазії автора. Місце, на якому встановлено обеліск, визначено довільно, а археологічні розкопки на ньому не дали жодних вагомих аргументів для цього.

Мамай — ветеран Куликовської битви — ілюстрація 1

Європейські літописні джерела («Chronica Novella» та «Wandalia») того часу дають уривчасті відомості про битву, яка сталася 1380 чи не 1380 року десь у місцевості Блаувассер (в перекладі Синя Вода) між русами і татарами, переможцями в якій виявилися… литовці.

І це вже ближче до істини, адже обидві перемоги Дмитра Донського над Мамаєм (у 1378 році битва на Вожі та Куликовська битва у 1380-му) сталися у історично короткий період, коли Московія була частиною Великого князівства Литовського (1373-1382).

І справді, литовці вийшли б переможцями у будь-якому разі, тому що були присутні з обох боків протистояння: два сини Ольгерда, Андрій і Дмитро, виступили спільно з Дмитром Донським, а їхній брат поспішав на допомогу «мамаївцям», але недостатньо енергійно — запізнився; звали того, хто запізнився, Ягайло. Улюблений син Ольгерда, саме він отримав у спадок за заповітом померлого у 1377 році батька трон Великого князівства Литовського, а не Андрій, старший із Ольгердових синів.

І від цього відомого до банальності історичного факту «Мамаєве побоїще» виглядає банальними чварами амбітних спадкоємців через владу, такою собі східноєвропейською грою престолів. А мине лише п'ять років і Ягайло, уклавши Кревську унію з Польщею, підтвердить свій «європейський вибір», чим на століття визначить шлях розвитку для Литви, Білорусі та України. Крім Ягайла, у стані Мамая воювали й інші «татари»: князь Олег Рязанський зі своєю раттю, генуезці... Адже народився Мамай у Кафі, генуезькій колонії.

За непідтвердженими, але водночас і неспростованими даними, беклярбек Орди Мамай у Кафі ж прийняв хрещення в католицькій вірі. Так чи інакше, стосунки в Мамая з європейцями складалися значно краще, ніж із співвітчизниками з Кипчаку; він народився в Криму, жив у Криму та загинув у Криму.

Ягайло, Великий князь Литовський

Ягайло, Великий князь Литовський

Хоч для нас і звучить вкрай цинічно, але одним з вагомих джерел прибутку італійських колоній у Криму в XIV-XV ст. була работоргівля. Оскільки італійці добре тямили в бухгалтерії, тож в їхніх архівах збереглися контрактові записи навіть про «живий товар»... Кілька років тому російські історики, досліджуючи фінансову звітність торговців невільниками з Кафи, виявили, що документи спростовують міф про перемогу в 1380 році.

«Після Куликовської битви почастішали набіги на Русь, які розглядалися ординцями як компенсація за завдані збитки. Документи венеціанських нотаріусів свідчать, що в той період унаслідок монгольських набігів, що почастішали, на ринках Причорномор'я помітно зросла кількість руських рабів. Якщо до 1380 року в купчих частіше траплялися раби з Кавказу, а слов'яни були рідкісним товаром, то після Куликовської битви протягом 60 років фіксується сплеск торгівлі рабами-слов'янами. То як таке могло відбуватися після перемоги на Куликовому полі?

І чи можна вважати перемогою ситуацію, за якої переможені здійснюють регулярні набіги на переможців і забирають їх у рабство?» — пише кандидат історичних наук Ольга Брильова в статті «Італійські нотаріальні акти поставили під сумнів результат Куликовської битви» (журнал «Наука и жизнь» № 6 за 2013 р.).

Отже, на Куликове поле прийшли москвичі, серпуховчани, ростовчани, білозерці, смоляни, муромляни тощо, а пішли з нього — росіяни. Тільки куди пішли? На феодосійський ясир-базар?

Тобто битва відбулася чи то 1380-го, чи то якось іншого року; можливо, в ній татари, литовці та руси перемогли русів, татар і литовців, а може, — навпаки; може, билися в місцині Блаувассер, а може, й на Куликовому полі; може, ця битва десь колись і сталася, а може, її взагалі вигадали…

А нові відкриття дозволяють інакше подивитися на постать Мамая, якого зображували «окаянним» і «безбожним». Адже є факт, підтверджений італійськими архівними джерелами: найбільший потік «серпуховчан і муромлян» на невільничих ринках припадає на період між 1380 (загибель Мамая) і 1440 роками.

Що ж такого сталося в Криму у 1441 році? Того року в Кримському ханстві до влади прийшов Хаджі Герай, перший з наймогутнішої кримської династії ханів. Його правління в історію нашої країни увійшло боротьбою за незалежність Криму від Орди та союзом з Великим князівством Литовським, Хаджі Герая літописці XV століття без перебільшення називали «щитом України». Можливо, таким «щитом» міг стати Мамай. Принаймні його нащадки стали, — всього лише через 110 років створивши українське козацтво.